У резонансних антикорупційних справах, які розслідують НАБУ та супроводжує Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), дедалі частіше простежується тривожна тенденція. Замість реального покарання та миттєвого відновлення справедливості все частіше укладаються угоди про визнання винуватості, ключовим елементом яких є відкладене відшкодування завданих збитків. Як зазначає журналіст Станіслав Броневицький, на папері все виглядає бездоганно: сума зафіксована, вирок винесений, підписи стоять. Проте реальні кошти надходять до державного бюджету не те що не одразу — їх розтягують на місяці та роки, перетворюючи державу на безплатного кредитора для вчорашніх топкорупціонерів.
Благодійність — миттєво, держава — у розстрочку
Яскравим прикладом подвійних пріоритетів стала справа Одеського аеропорту, де 150 мільйонів гривень на користь міської ради мали сплатити протягом 30 днів, тоді як основну компенсацію в 300 мільйонів розтягнули на цілий рік. Ще показовішою є конструкція у справі Сергія Пашинського: за угодою він зобов’язався протягом 30 днів перерахувати 100 мільйонів гривень благодійної допомоги фонду «Спільнота Стерненка», натомість відшкодування 600 мільйонів гривень збитків державі розбили на 30 місяців із покроковим графіком. Потерпілий в особі держави чомусь опиняється в кінці черги, чекаючи на гроші роками.
Така розстрочка несе величезні економічні ризики для країни:
Інфляційне знецінення: Номінально держава отримає ті самі мільйони, але через 2,5 роки їхня реальна вартість суттєво зменшиться. Через інфляцію та відсутність будь-якої індексації чи процентів бюджет втрачає десятки мільйонів гривень.
Валютний та часовий розрив: Яскравим прикладом є зміна курсової вартості — якщо у 2014 році 817 мільйонів гривень збитків дорівнювали 70–82 мільйонам доларів, то сьогодні це лише близько 18 мільйонів доларів.
Ризик неплатоспроможності: За роки очікування фігурант може вивести активи, збанкрутувати або просто не дожити до кінця виплат. Ризик повністю перекладається на державу.
Справа Боржави та «невідоме» походження мільйонів
Подібні схеми з відкладеним результатом несуть загрозу і в майнових питаннях. Наприклад, у справі Володимира Каськіва 460 гектарів землі на полонині Боржава передали через АРМА на аукціон, де їх продали за підозріло низькою ціною структурам, пов’язаним з оточенням самого фігуранта та ексрегіоналів. Зрештою, навіть саме АРМА згодом відмовилося підписувати протоколи через очевидні порушення.
Проте найгострішим залишається питання: звідки у фігурантів беруться сотні мільйонів гривень на погашення таких угод? Найближчим прикладом може стати угода з Артемом Шилом, умовами якої передбачено сплату 800 мільйонів гривень (300 мільйонів першим внеском і решта в розстрочку на 3–5 років).
Людина, яка роками перебувала на державній службі, раніше чи пізніше має пояснити походження таких статків. Коли за підозрюваного вносять заставу, банки та органи ретельно перевіряють походження кожної гривні у межах фінмоніторингу. Чому ж у масштабних угодах САП і ВАКС із такими фігурантами, як Микола Злочевський, Борис Кауфман, Олександр Борухович, Сергій Пашинський чи той же Артем Шило, питання джерел походження коштів залишається поза кадром? Держава, закриваючи корупційні провадження, ризикує легалізувати незрозумілі капітали через власну касу, підписами прокурорів САП та ухвалами ВАКС даруючи обвинуваченим комфортні умови для збереження награбленого.
