Державний сектор вкотре демонструє дивовижну м’якість у захисті інтересів платників податків, фактично потураючи масштабним фінансовим махінаціям. Державний Ощадбанк розпочав чергову спробу позбутися боргової вимоги до компанії «ЕСУ», якій належить стратегічний пакет акцій ПрАТ «Укртелеком». Після того, як класичний англійський аукціон не приніс результатів, скандальний лот виставили на голландський аукціон Prozorro.Продажі, де вартість активу стрімко знижується. На перший погляд це виглядає як стандартне очищення балансів держбанку від старих проблемних боргів, проте за цією рутиною ховається класична корупційна схема контрольованого банкрутства в інтересах українського олігарха Ріната Ахметова.
Щоб зрозуміти масштаби цього фінансового цинізму, варто повернутися на півтора десятка років назад. Ще у 2011 році Фонд державного майна продав контрольний пакет «Укртелекому» за 10,57 мільярда гривень компанії «ЕСУ», яка тоді була українською дочірньою структурою австрійського фонду EPIC. При цьому саму приватизацію профінансувала держава: «ЕСУ» випустила облігації на 4,6 мільярда гривень, чотири з яких одразу викупили державні Ощадбанк та Укрексімбанк. Виходить абсурдна ситуація: держава продала національного монополіста зв’язку і сама ж позичила покупцеві колосальні кошти на його придбання.
У 2013 році компанія «ЕСУ» перейшла під крило групи СКМ Ріната Ахметова. За домовленістю олігарх мав сплатити за актив 860 мільйонів доларів, проте, за даними авторитетних видань, реально віддав лише десяту частину. Згодом розпочалися суди, спроби розірвати угоду через невиконання інвестиційних умов, суперечки у міжнародних арбітражах та заяви високопосадовців про те, що приватизація «Укртелекому» відбулася фактично безкоштовно. Коли ж у 2017 році настав час розраховуватися за державними облігаціями, «ЕСУ» просто допустила дефолт на 4,6 мільярда гривень, залишивши Ощадбанк та Укрексімбанк із порожніми руками.
Наступні роки перетворилися на марафон судових програшів держави проти самої себе. Суди відмовляли Ощадбанку у стягненні застави у вигляді акцій «Укртелекому» під приводом відсутності попереднього погодження з боку Фонду держмайна, а позови самого Фонду про повернення підприємства державі роками блукають у нескінченних касаційних колах Верховного Суду.
Справжній же апогей корупційного театру абсурду розпочався у 2022 році, коли господарський суд відкрив справу про банкрутство «ЕСУ». Ініціатором стала фінансова структура, пов’язана з колишніми чиновниками Нацкомісії з цінних паперів, а згодом до процесу долучилося саме ПрАТ «СКМ». Виникла унікальна ситуація: власник вимагає визнати банкрутом власну компанію, причому сам «Укртелеком» працює з мільярдними прибутками та мільярдними показниками EBITDA. Компанія аж ніяк не бідна — вона просто принципово не хоче платити за старими боргами.
Аналіз реєстру кредиторів розкриває всю цинічну суть схеми: понад половину з 15,5 мільярда гривень визнаних вимог належить структурам самого Ахметова, включно з дочірнім «Укртелекомом» та Криворізьким заводом гірничого обладнання. У той час як структури боржника контролюють більшість голосів, єдиними незалежними кредиторами залишаються два державних банку з їхніми мільярдними претензіями.
Тепер же Ощадбанк виставив свій борг на голландський аукціон зі зниженим у п’ять разів гарантійним внеском. Формально правила містять запобіжники проти участі самого боржника чи пов’язаних осіб на кшталт банку ПУМБ, проте покупцем може виступити будь-яка «незалежна» фінансова компанія на основі простої самодекларації. Купувати такий ризиковий борг заради грошей ніхто не стане, адже керувати банкрутством при тотальній домінації структур Ахметова неможливо. Єдиний сенс цієї покупки — отримати заветні голоси кредиторів.
Якщо лот перейде під контроль лояльної до олігарха структури, опір державних банків остаточно зламається. Тоді кредитори легко погодять фіктивну санацію або мирову угоду, борги спишуться, а «Укртелеком» назавжди залишиться в руках групи СКМ. Державні ж банки остаточно зафіксують колосальні збитки за тими самими облігаціями, якими колись профінансували сумнівну приватизацію. Замість того, щоб жорстко захищати державний інтерес, система знову створює тепличні умови для виведення стратегічних активів з-під удару.
